Платон Майборода з’явився на світ 1 грудня 1918 року. Музика поступово стала його головною мовою й заняттям на все життя. В українській культурній пам’яті він закарбувався як композитор, чия творчість значною мірою пов’язана з кіно, а найвідомішим його твором стала «Пісня про рушник», добре знайома кільком поколінням слухачів.
Музичне коріння Платона Майбороди
Платон Майборода виріс на хуторі Пелехівщина на Полтавщині — у родині, де музика була природною частиною щоденного життя. Його прадід Федір мав славу талановитого співака і водночас умів власноруч виготовляти музичні інструменти. Цю любов до звучання успадкували наступні покоління: батько Платона з дитинства грав на гітарі, мандоліні, скрипці, балалайці та бандурі.
Мати композитора, Одарка, теж мала музичний хист — вона співала в церковному хорі, додаючи до родинного побуту ще одну важливу нотку. Сам Платон рано потягнувся до музики й змалку навчився грати на балалайці самотужки. Не залишився осторонь і його брат Георгій, який також володів кількома інструментами, зокрема мандоліною.
Водночас дитинство Платона і Георгія формувалося у непростих умовах. Батько, Іларіон Майборода, отримав клеймо «ворога радянської влади». За спогадами родини, це було пов’язано з його діяльністю до радянської окупації та соціальним статусом, який не вписувався у радянські канони. Політично мотивоване клеймо накладало тінь на родину та ускладнювало розвиток дітей, але водночас не зламало їхньої любові до музики. Саме у таких умовах Платон і Георгій формували свою стійкість, наполегливість і талант, що згодом зробили їх відомими композиторами.
Спроба, що не стала поразкою
Ще до війни Платон Іларіонович вирішив пов’язати своє майбутнє з професійною музичною освітою й спробував вступити до Київської консерваторії, де на той час у класі Левка Ревуцького вже навчався його брат. Перша спроба виявилася невдалою: у 1936 році до консерваторії його не зарахували.
Втім, ця відмова не стала крапкою. Левко Ревуцький, який входив до складу приймальної комісії, порадив юнакові вступити до музичного училища імені Глієра.
Там Майборода навчався з такою відданістю, що програму чотирирічного курсу опанував усього за два роки. Уже в 1938-му він знову прийшов до Київської консерваторії — і цього разу був зарахований до класу того ж Левка Ревуцького. Мрія, до якої він ішов наполегливо й без поспіху, нарешті стала реальністю.
Платон Майборода і війна
У 1941 році Платон Майборода разом із братом Георгієм добровільно пішли на фронт. Згадуючи той момент, композитор казав: коли вирушав на війну, взяв із собою лише три речі — хліб, зброю і пісню.
Їхній бойовий шлях майже одразу виявився трагічним. Брати опинилися в самому епіцентрі катастрофи Південно-Західного фронту — в армії генерала Миколи Кирпоноса, що обороняла Київ у перші місяці війни. Після оточення радянські війська зазнали нищівної поразки в урочищі Шумейкове на Полтавщині. Там загинуло керівництво фронту разом із командувачем, а ціла армія фактично перестала існувати.
Дивом уцілівши, Платон і Георгій потрапили в нацистський полон. За спогадами родини та друзів, їх нібито відправили до концентраційного табору «Хорольська яма», неподалік рідної Пелехівщини. Звістка про неволю дійшла до матері братів — Дарини Єлисіївни. За легендою, вона, не маючи ані впливу, ані захисту, зібрала все цінне, що мала, і вирушила визволяти синів, фактично ризикуючи власним життям.
Свобода виявилася нетривалою. У 1943 році братів депортували на примусові роботи до польського Катовіце, де вони працювали на заводі. Лише після звільнення Польщі союзними військами їм вдалося втекти й знову приєднатися до радянської армії. Георгій служив кулеметником, Платон — зв’язківцем. Навіть у фронтових умовах музика не зникала з їхнього життя: у перервах між боями брати давали імпровізовані концерти для солдатів.
За спогадами родини та друзів, які особливо яскраво передають місце музики у воєнній долі Майбороди, існує легенда: перед одним із боїв командир нібито наказав Платонові залишитися в канцелярії. На його протест — мовляв, не час для паперів, коли гинуть побратими — командир нібито відповів, що якщо його вб’ють, користі не буде нікому, а після війни він ще зробить щось важливе для мистецтва. За словами родини, ці слова врятували Платонові життя. Після війни композитор намагався розшукати того командира, щоб подякувати, але не застав його серед живих.
Навесні 1945 року, дорогою до Берліна, військова частина зупинилася в невеликому містечку поблизу Альп. У зруйнованій школі Платон Майборода знайшов рояль і заграв «Місячну сонату» Бетховена. На звуки музики вийшли перелякані місцеві жителі й запитали, чому радянські солдати воюють проти Німеччини, але грають музику німецького композитора. Відповідь була простою: вони воюють не проти Бетховена і не проти Німеччини — вони воюють проти фашизму. Після війни твори Бетховена часто звучали й у київській квартирі композитора.
Відлуння війни в музиці
Пережите на фронті не могло не позначитися на світогляді Платона Майбороди й його подальшій творчості, хоча до теми війни композитор звертався вкрай стримано. Він майже не намагався осмислювати пережите безпосередньо, залишаючи війну радше між рядками, ніж у центрі музичних сюжетів.
Про війну Платон Майборода майже не говорив, і в його творчості ця тема з’являлася рідко. Серед небагатьох винятків — композиція «Їй було лише 18», присвячена медсестрі, яка загинула в Шумейковому, прикривши собою командира, та «Партизанська дума» на слова Михайла Стельмаха, написана у 1963 році.
Ще одним прикладом став твір «Відлуння», створений на слова Бориса Олійника. У цій пісні немає прямої мови про бої чи втрати — натомість звучить головне, що війна робить особливо відчутним: цінність миру, за який було заплачено надто високу ціну.
Повернення до музики після демобілізації
Після демобілізації у 1945 році Платон Майборода повернувся до Києва й продовжив навчання на композиторському факультеті Київської консерваторії, яке він завершив у 1947 році.
Близько шести років він викладав у Київському музичному училищі імені Р. Глієра та у вечірній музичній школі для молоді, передаючи свої знання наступному поколінню музикантів.
У післявоєнні роки Майборода часто грав класичні твори вдома. Це підкреслювало його глибокий зв’язок зі світовою культурною спадщиною та щиру любов до високого мистецтва.
Класична традиція знайшла відображення й у його власній творчості: мелодійність і гармонія творів Майбороди поєднувалася з українською народною музикою, створюючи впізнаваний і водночас унікальний стиль.
Знайомство та дружба з Андрієм Малишком
Платон Майборода згадував: «Мені пощастило зустріти багато друзів і побратимів, з якими ділив і хліб, і працю. Серед них — Андрій Малишко».
Перша їхня зустріч відбулася під час роботи над музикою до кінофільму «Радянська Україна» у 1949 році. Для колгоспного вальсу Майборода хотів приспів, якого не було в тексті Малишка. Спершу поет вагався, але згодом погодився написати його — «не для мене, а для кінофільму, а кінофільм — для людей», згадував композитор.
З того часу між ними зав’язалася дружба — і творча, і особиста.
«Рідна мати моя» — пісня, що зворушила мільйони
У 1958 році Платон Майборода працював над музикою до кінофільму «Літа молодії». Один із епізодів показував, як герой частує подругу сніданком, дбайливо загорнутим матір’ю у вишитий рушник. Режисер Олексій Мішурин хотів передати материнську любов і напутнє слово без звичайного діалогу, творчо й образно. Ідея надихнула композитора та його друга, поета Андрія Малишка, на створення пісні.
За спогадами матері Майбороди, Дарини Єлисіївни, композиція народилася майже миттєво. Вони з Малишком жили разом і працювали над текстом та музикою, коли вона зайшла й висловила власні емоції: скільки ночей не доспала, скільки проводжала синів у дорогу, скільки сліз виплакала за ними. Після цих слів композитор і поет зачинилися й не виходили до ранку. Коли Дарина Єлисіївна повернулася в кімнату, побачила Платона та Андрія за роялем — голі по пояс, але щасливі. Першим заграв Платон:
«Рідна мати моя, ти ночей не доспала… І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала»
Пісня прозвучала у виконанні обох, і тріо обнялося, не стримуючи сліз.
Фільм «Літа молодії», відзнятий на кіностудії імені Олександра Довженка, став лідером прокату 1959 року — його подивилися понад 36 млн глядачів. Саме у ньому вперше прозвучала «Пісня про рушник» у виконанні Олександра Таранця.
Майборода та Малишко створили музику і слова за одну добу. Платон написав мелодію в Києві та телефоном передав ідею поету, який тоді відпочивав у санаторії Конча-Заспи. За дві години Малишко надіслав вірш, який, за словами композитора, змушує плакати й без музики.
Особливу роль у народженні пісні відіграла мати композитора. Символ рушника та мотив материнської турботи були для нього дуже особистими, адже Дарина Єлисіївна не лише виховала, а й фактично врятувала його життя. Для Малишка вона теж стала рідною людиною — певний час вони жили разом у Києві, і поет називав її мамою.
Смерть легенди
Платон Іларіонович пішов із життя 8 липня 1989 року у Києві, його брат Георгій — у 1992-му. Обом судилося дожити до моменту проголошення незалежності України, яку вони зустріли з радістю та гордістю.
Майборода залишив по собі не лише музику, а й історії життя, сповнені відваги, дружби та любові. Війна, рідна матір, творчі союзи — усе це відлунює у кожній його мелодії. Його пісні, немов нитки часу, продовжують з’єднувати покоління, нагадуючи про теплоту сердець, силу пам’яті та те, що справжнє мистецтво здатне торкнутися душі навіть через десятиліття.
Ще одну яскраву сторінку української музичної спадщини розповідає історія Станіслава Людкевича.
