Протягом вихідних Дональд Трамп перейшов від заяв про те, що його військові цілі в Ірані досягнуто і що він незабаром «завершить операцію», до висунення Тегерану 48-годинного ультиматуму: або відкрити Ормузьку протоку, або зіткнутися з бомбардуванням США своїх електростанцій, починаючи з «найбільшої».
Президент США має досить неоднозначний досвід щодо виконання своїх погроз і дотримання термінів, але цей ультиматум настільки короткий і чіткий, що його слід сприймати серйозно. Логіка очевидна: розпочавши війну, Трамп тепер може виграти її лише продовжуючи її доти, доки, як мінімум, Іран не буде здатний загрожувати руху танкерів через Ормуз. Проте немає жодних гарантій, що йому це вдасться, а наслідки ескалації конфлікту від оголошення «сезону полювання» на критичну енергетичну інфраструктуру будуть колосальними.
Шанси на те, що іранці відступлять, дуже малі. Протягом десятиліть вони тримали в запасі погрозу закрити протоку, ніколи не наважуючись це зробити, побоюючись спровокувати американо-ізраїльський напад, спрямований на знищення Ісламської Республіки. Це сталося так чи інакше, і, закривши Ормуз, вони зробили відкриття, яке неможливо забути: географія та розвиток сучасної війни дозволяють їм контролювати, хто входить і хто виходить, а це дає їм можливість тримати світову економіку в заручниках.
У війні, яку США та Ізраїль безперечно виграють у суто військовому плані, командири Корпусу вартових ісламської революції, які зараз фактично контролюють Іран, не збираються віддавати свою найкращу карту. Блокування Ормуза — це асиметрична сила, яка дозволяє їм тиснути на США, навіть коли лідери Ісламської Республіки, засоби ППО, флот, ракетні арсенали та система управління зазнають нищівної поразки.
Якщо Трамп вважає, що загроза удару по іранських електростанціях змусить їх передумати, він все ще не розуміє свого ворога. Це люди, які використовували атаки «людськими хвилями», щоб зірвати вторгнення в 1980 році краще озброєних іракських військ, і продовжували боротьбу на шість років довше, ніж це мало будь-який стратегічний сенс. Вони були гірко розчаровані, коли тодішній верховний лідер аятолла Рухолла Хомейні оголосив про припинення війни в 1988 році, зіткнувшись з економічним колапсом та використанням Іраком хімічної зброї для знищення підлітків, яких кидали на нього.
Ті самі командири КВІР з того часу ведуть ар’єргардні бої проти власного населення. Ірано-іракська війна означала, що невдоволення, яке відчували багато іранців через те, що Хомейні захопив революцію 1979 року — яка почалася як спільна справа лібералів, комуністів та ісламістів — ніколи не змогло реалізуватися. Після війни низка поміркованих президентів намагалася надати пріоритет економічному розвитку та реінтеграції у світову економіку, але успіх означав би виконання умов США щодо примирення, що послідовно блокували прихильники жорсткої лінії. За необхідності КВІР був готовий вбивати тисячі власних громадян, аби домогтися свого.
Ці люди не збираються відмовлятися від боротьби лише тому, що Трамп погрожує іранській енергетиці — крок, який завдав би набагато більшої шкоди населенню, ніж КВІР. До того ж, як показує іранська реакція на погрозу Трампа, вони вірять, що можуть завдати удару у відповідь, обіцяючи атакувати пов’язані зі США та Ізраїлем об’єкти інфраструктури з опріснення води та енергетики по всьому Перській затоці. Якщо ця війна та російське вторгнення в Україну чогось і навчили, то це того, що вони, ймовірно, можуть це зробити.
Якщо це станеться, арабські держави Перської затоки опиняться перед тим самим переломним моментом, що й Іран щодо Ормуза — коли стриманість вже не мала сенсу, оскільки загроза, яку вони хотіли відвернути, стала реальністю. Дотепер вони утримувалися від відповіді на іранські атаки дронів та ракет. Вони робили це, бо хочуть, щоб війна закінчилася, не поширившись на всю інфраструктуру водопостачання та енергетики, що є потенційною загрозою для їхнього існування. Вони також не хотіли прискорювати розпад великої сусідньої держави або стати мішенню для мстивого Корпусу вартових ісламської революції.
Неможливо з упевненістю передбачити, як розвиватиметься цей конфлікт, не в останню чергу тому, що Трамп, судячи з усього, розраховував на швидку перемогу, а тепер змушений імпровізувати. Але його вибір став бінарним. Він може або подвоїти зусилля з усунення режиму та повного знищення його здатності до удару у відповідь, або ж домовитися про врегулювання з противником, який — як не дивно, і попри всі вражаючі успіхи збройних сил США та Ізраїлю — на даний момент має більше важелів впливу, ніж мав до війни.
Ознаки не віщують нічого хорошого ні для короткого конфлікту, ні для світових ринків та економік. Прохання Пентагону до Конгресу надати додаткові 200 мільярдів доларів на військові потреби вказує на часові рамки в місяцях, а не днях. Так само новина про те, що експедиційний корпус морської піхоти США прямує до Перської затоки, свідчить про те, що планується якась наземна операція. Це не є очевидним знаком «завершення». І якщо ціллю є острів Харг, це є як високим ризиком для залучених морських піхотинців, так і, як зазначає мій колега Хав’єр Блас, не є панацеєю, навіть якщо операція буде успішною.
Розширення енергетичної війни між Іраном, США та їхніми союзниками у Перській затоці зараз виглядає більш імовірним, ніж ні. Але якщо це станеться, воно не повинно включати іранську атомну електростанцію в Бушері. Це цивільний об’єкт, який вже давно перебуває під міжнародним наглядом і не становить загрози розповсюдження ядерної зброї, оскільки все відпрацьоване ядерне паливо вивозиться за кордон. Більше того, якщо США завдадуть удару, це буде перший випадок в історії, коли держава навмисно бомбардує діючий ядерний реактор.
Навіть президент Володимир Путін не пішов на такий крок в Україні. Треба припустити, що США теж ніколи не розглядатимуть такого варіанту.
Джерело: www.bloomberg.com
